Аргентинець приїхав на Волинь, аби знайти тут своїх родичів

0
3

Аргентинець приїхав на Волинь, аби знайти тут своїх родичів

Сімейна пара Уго та Норма з Буенос-Айреса приїхали на Волинь, аби відшукати родичів.

Свою рідню приїхав шукати чоловік. Його повне ім’я говорить саме за себе – Уго Андрійович Приступа, — пише видання Вісник.

Він, нехай і з акцентом, але доволі непогано говорить українською. Насправді це таки рідкість для другого чи третього покоління тих, хто колись емігрував з України. Уго навчився лише розмовної української мови від своєї бабусі Явдохи.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Мільярдер із Бразилії приїхав на Волинь, аби побачити батьківщину своїх предків

Як пояснив: «Я мав великий інтерес. Бабуня рідною мовою говорила до кінця життя, тому слухав і запам’ятовував. Але букв не знаю». А от вдома його батьки і між собою, і з дітьми говорили лише іспанською.

– Моя мамуня Люба (Сагарчук або Захарчук, чоловік не впевнений, як правильно звучить її дівоче прізвище – авт.) народилася тут, біля Торчина, село Садів, – розповідає Уго. – Їй було чотири роки, а татуньові Андрію – 10, коли вони опинилися в Аргентині. Це було десь у 1932–1933 роках. Мама мала 12 братів-сестер, тато ж був одинаком. Вони виросли, познайомилися і одружилися. Так з’явилися на світ ми з братом.

Пан Уго показує свідоцтво про народження своєї мами, написане польською мовою, і називає всі відомі йому родинні імена та прізвища. Бабуню було звати Явдоха Ярощук, матір тата – Палажка. Дід по татові – Павло Приступа. Каже, що одна з його тіток (сестра матері) навідувалася в Україну аж три рази. Але чомусь він у свій час так і не розпитав ні до кого вона їздила, ні куди, про що зараз дуже жалкує.

– Чи згадували у вашій родині Україну? – цікавлюся.

– Так, – ствердно відповідає Уго. – Мамуня дуже багато і постійно вишивала (то її бабуня навчила). А ще у нас кухня була українська: ми їли борщ, бецики (деруни – авт.). Татуньо постійно згадував дитинство, природу, хату і дуже хотів приїхати в Україну хоча б разочок. Але так і не зібрався: мама роботи не мала, ми з братом вчилися, тож татових заробітків на фабриці з виробництва скла вистачало лише на найнеобхідніше. І коли вже пішов на пенсію, став постійно повторювати: якщо він сам не зміг, то я мушу обов’язково навідати рідні місця. Казав, що тут залишилися його двоюрідні брати і сестри.

Уго, до речі, планував цю поїздку довгих 20 років. Усе впиралося у фінанси. Аргентинці, мовляв, теж не розкошують. Чоловік зізнався, що колись мусив кидати університет після третього курсу (вчився, до слова, на фармацевта) і йти на роботу, бо грошей катастрофічно не вистачало. Лише зараз, коли йому вже 60, діти виросли і подарували трьох онуків, зумів зібрати гроші на цю тижневу подорож. І хоч пошуки когось з близької рідні поки не увінчалися успіхом, навіть пройтися по тих вулицях, де колись бігали малими його батьки, – вже данина їхній пам’яті і здійснення мрій. А ще Уго з Нормою просто у захваті від гостинності та відкритості українців. Кажуть, що ніде в Аргентині не приймають так задушевно гостей, як тут.

– Чи приїдете ще до нас?

– О, сі, я б дуже хотів, але є маленький проблем, – Уго із сумом показує характерний жест пальцями руки, який пояснює відсутність грошей. – Я працюю в охоронній структурі, маю вже 34 роки стажу і отримую 400 доларів за свою роботу. Це дуже мало. Через п’ять років піду на пенсію, яка буде ще менша: 300–350 доларів на місяць. Але я буду старатися. Тут дуже класно!

Мирослава КОСЬМІНА

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here